ENDIMION, 58 - 11 мая 2009 00:48

Я несу її в своїх долонях, боячись розплескати, боячись втратити хоча б краплину. Я дивлюсь в її глибину - вона, рідина брудно-коричневого кольору, відбиває мої неголені щоки, в ній я бачу свої запалі очі, я відчуваю всім своїм єством холод і безнадію свого майбутнього. Я несу її, свою біль, боячись виплескати її на своїх рідних і близьких та незважаючи на мої старання вона все одно розбризкується падаючи іржавими каплями на їхні серця і душі, ранячи їх несправедливо і незаслужено. Якби я їх не беріг, якби не захищав від своєї болі – я все одно не можу захистити їх завжди…бо часом вона переповнює мою душу, серце і долоні і тоді виплескується моїм оскалом на близьких мені людей. Вони думають, що то я. А я не маю ні сил, ні змоги пояснити, що то мій біль, яким я таким чином ділюсь з ними щоб полегшити власну ношу. Я несу її в своїх долонях, я бережу кожну краплину, я настільки звикся з нею, що, очевидно, не зможу без неї жити. Вона живиться моєю пам’яттю, моїм розумом і моїми почуттями – поступово день за днем вбиваючи мою особистість. Я то все розумію, але поки що нічого не можу вдіяти – може потім, може пізніше, може з чиєюсь допомогою…

• 
• 
•