Анастазія, 66 - 19 марта 2008 09:05

Чи часто ми згадуємо Бога? А якщо згадуємо, то коли? Напевно, як каже прислівя: "Як тривога - то до Бога". Коли хворі ми або хтось з близьких, а ще тяжко, або перед лицем небезпеки, чи якщо щось дуже хочемо, - о, тоді наші молитви такі гарячі! Ну і ще по великих святах, та і то, може, більше святкуємо, тобто їмо і пємо, ніж молимось.

А тепер уявім собі власних друзів, які постійно хочуть, щоб їх виручати з біди. І дзвонять або приходять о всякій годині дня чи ночі. І просять, і молять, і гроші позичають (на вічне віддавання), ну і ми, добрі душі, розжалоблюємся, і помагаємо, як можемо, що робити. Але тоді зауважуєм, що наші, так звані друзі, мають чітко визначене коло інтересів. І ними є не ми, не спілкування з нами і радість з того, а тільки безпардонне використовування нас в своїх власних потребах. А решта часу, в наших бідах чи радощах, якось не спішать нас знати.

Як ви думаєте, довго такі "друзі" будуть триматися в званні друзів?

Ну і тут вже зрозуміла паралель у відносинах з Богом. Щоб могти просити в Нього, треба бути Його другом. І памятати щодня, не забувати дякувати за все добро, що нам посилає щедрою рукою та, по змозі, Його заповіді виконувати. Це не так страшно, як здається. Страшно жити без Бога, тоді ми самі, а світ злий...

Ще мені пригадалося село мого дитинства і прості люди та їхня дитяча навіть любов і віра в Бога. В Великий передвеликодній піст, що триває 7 тижнів, селяни, звичайно, не їли мяса та сала. Деякі навіть відмовлялись від молока і яєць. Курці переставали курити, а пияки пити (на час посту, на жаль, але й те багато значить!). Цілий піст не дивились телевізора. Ну і звичайно, не співали, не танцювали, не справляли весіль. Ще особливо строгим був перший і останній тиждень посту. Великодна пятниця для багатьох була на самій воді. І не тому, що так Церква казала, а люди мали свою особисту умову з Богом. Ісус страждав і помер в цей час, то і вони хотіли бути з ним. І відмовлялися від того малого, що мали, бо то для Ісуса Христа. Памятаю,один шофер автобуса казав моїй мамі, що він кожну Великодну пятницю нічого не їсть, тільки воду пє, але ще ніколи не мав аварії, хоч не раз було дуже близько. Коли в пятницю в церкві виставлялась Плащениця, то скільки вазонів з квітами було поназношувано! Памятаю великі відра, в яких росли букшпани, мірти, бегонії та шпарагуси, як на них казали. Навіть не знаю, як в тих малих хатках можна було вирощувати такі великі рослини! Їх плекали цілий рік, щоб принести до Божого гробу. Моя мама висівала в спеціальних скриньках жито, спочатку тримала на печі, потім в погожі дні виносилось надвір, і назад наніч в хату. Воно виглядало, як свіжа, зелена трава, а в церкві в них вставляли запалені склянки з маслом, що їх господині робили з першого масла корови по отеленню. До Плащениці люди йшли, хіба хто не міг, на колінах, а старші мужчини і жінки сиділи всі дві ночі в церкві. І гріб Божий був, як у саду Гетсиманії, хіба що пальм бракувало. Поруч з померлим Ісусом клячали благочестиві Йосиф з Ариматеї і Никодим, а трохи дальше, в потемнілих від часу лавках місцеві селяни і селянки в темних хустках. Хиталося полумя свічок, шепталися тихі і ревні молитви, і летіли високо, до неба, до Бога. Лиш намальовані римські воїни, в сандалях і якихось коротких спідничках, тупо вдивлялись в темряву церкви, мов дивувались, що вони тут роблять...

• 
• 
•